Година пам'яті й скорботи "І нам довіку у серцях носити землі своєї ревний біль та жаль"

  

Спішила мати на пшеничне поле,

Спішила подумки, насправді – ледве йшла.

Трава посохла ніженьки колола –

Не відчувала болю, йшла і йшла…

„Хоч колосок, хоч зернинок жменьку

Голодним, спухлим діточкам знайти…-

Шептали губи змучені. – Швиденько…

Синочка й донечку устигнути спасти…”

    Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні 1932 - 1933 років.

     Сьогодні  сільська площа біля Пам'ятника жертвам голодомору та політичних репресій стала храмом духовності, храмом скорботи і пам'яті українських селян, які загинули від голоду, заподіяного сталінським режимом, пам'яті українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після трагедії ХХ століття.