Скарбниця сільського архіваріуса

                    

МУЗЕЙ ІЗ ПЛЯШОК


Побудував Серафим Лесько із села Велика Яромирка, що на Городоччині. У цьому незвичайному будиночку майстер на всі руки та оціновувач старожитностей зібрав безліч цікавинок, за якими можна дізнатися про історію села та його околиць

«Усі мої музейні експонати, можливо, для когось не мають якоїсь великої історичної цінності, – зізнається пан Лесько. – Однак, за ними можна прочитати історію нашого села».




 
          Унікальний музей пана Леська видно здалеку: ошатну будівлю прикрашає могутній вітряк. Він, до речі, діючий і від гвинтика і до гвинтика також зібраний руками майстра. Роки знадобилися для того, щоб у садочку, поруч з власним будинком, колишній шофер Серафим Олексійович своїми руками побудував свою мрію. Вона – наче маленьке диво: коли сильний вітер раптово дме з поля, і крила вітряка починають злегка поскрипувати, довкола стає спокійно і хороше. Так уже склалося, що Велика Яромирка не розпещена видатними жителями – зірками театру й кіно, політики й бізнесу, – але тут є чимало унікальних особистостей, примітних не загальною популярністю, а своїми добрими справами. І Серафима Леська по праву можна віднести до їхнього числа.



 



 
              «Хто з шоферів відпочиває, а я полем ходжу…»


        Історією рідного села Серафим Олексійович цікавився ще з дитинства. Так помалу назбирав цілу колекцію старожитностей. «Двадцять два роки поспіль я працював водієм у місцевому колгоспі, – пригадує він. – Виїдемо зранку в поле, до обіду трохи вже й втома діймає. Хто з водіїв відпочиває, а я полем ходжу, у кожному камінчику чи залізячці намагаюся щось цікаве побачити».
За роки тих знахідок назбиралося вже чимало. «І у хаті, й на горищі зберігав, – пригадує чоловік. – Та все якось хотілося систематизувати колекцію. І тоді я задумав збудувати музей».
           В 1997 році Серафим Олексійович вийшов на заслужений відпочинок. «З’явилося більше вільного часу, от я й взявся за втілення усіх своїх задумів», – каже він.
   Першою втілив у життя мрію побудувати вітряк. «Колись я бачив такого вітряка на Теофіпольщині, – пригадує чоловік. – От вирішив і собі такого зробити. Самотужки намалював ескізи, креслення. Знайшов справжнісінькі кам’яні жорна. Трудився довго, але мій вітряк таки запрацював. І закрутилися жорна… Навіть борошна намололи. Та я його не з якоюсь «корисливою» метою будував. У мене був страшенний азарт: а чи зможу я приборкати вітер? І таки зміг. Згодом задумав довкола вітряка збудувати будиночок. Це мав бути млин, а став – музеєм».



Підлога з пляшок та дзвоник Наполеона


   Будинок-музей Серафима Олексійовича нагадує справжній витвір мистецтва, неповторний шедевр, у втілення якого чоловік вклав усі свої сили й душу. Майже сім років зводив він споруду, і під час будівництва використовував зовсім незвичні матеріали. Підлогу умілець побудував (не повірите!) зі скляних пляшок. Їх знадобилося понад дві тисячі. «І сусіди мені пляшки приносили, і сам підбирав, – розповідає дідусь Серафим. – В кожну пляшку насипав висушеного піску, так вона витримає чимале навантаження, тож по скляній підлозі ходити зовсім безпечно».
       Ззовні будинок умілець облицював половинками з пластикових пляшок. Дах – також пластиковий. Аби зробити таке покриття, пішло чимало часу, адже кожен шмат пластикової пляшки доводилося розрівнювати при високій температурі, щоб така «черепиця» добре «лягала». Будиночок з пляшок вийшов не лише красивим та затишним, а й практичним, адже за кілька років Серафим Олексійович зібрав всі пляшки на околицях села, а отже, зробив довкілля значно чистішим.
     Біля музейної призьби Серафим Олексійович примостив старі жорна. «Це мені син привіз із Сатанова, – каже дідусь. – Він, як і я – поціновувач старовинних речей. От і ділиться зі мною старожитностями». Поруч з жорнами ще один доволі цікавий експонат – стовпчик, якими до 1939 року розділяли Україну на східну та західну. «Це ми біля Збруча знайшли. Саме там проходив колись радянський кордон», – каже він.
        На першому поверсі музею, у двох кімнатках, на дерев’яних поличках, розташовано безліч цікавинок. «Тут – речі воєнної епохи, а також – радянської доби, – демонструє експонати дідусь Серафим. – Ось, наприклад, це погруддя Леніна колись сільський парк прикрашало, а коли Союз розвалився, його скинули. А я його додому приволік. Нині таких погрудь – великих та маленьких – у музеї більше десятка».
На другий поверх ведуть дерев’яні східці. Тут Серафим Олексійович планує розташувати ще одну експозицію. «Я зібрав дуже багато карт та атласів, а також маю чималу колекцію прапорів. Тож, гадаю, тут їх розмістити буде дуже доречно».      
       На дерев’яних поличках музею можна побачити безліч унікальних речей. Тут розташувалися експонати черняхівської культури, періоду Київської Русі. Глечики, козацькі люльки, лампадки, пивні пляшки, старі ваги та праски, маснички, вишивані рушники, бронзовий посуд – усе це могло б потрапити на смітник або просто загубитися, однак, на щастя, нині ці речі прикрашають приватну колекцію сільського любителя старожитностей. «Усі мої музейні експонати, можливо, для когось не мають якоїсь великої історичної цінності, – зізнається пан Лесько. – Однак, за ними можна прочитати історію нашого села – від найдавніших часів й донині. Ось, наприклад, цей посуд мені принесли із сусіднього села. Після війни такі кружки робили з гільз та снарядів. А ось дзвіночок. На ньому викарбовано « Paris. N». Його також знайшли  односель-чани, і, без сумніву – цей експонат до нас прийшов ще з військовими ордами Наполеона».
             Багато з того, що є у приватній колекції Серафима Леська – подарунки односельчан. «Ось, наприклад, нещодавно діти принесли мені скам’янілі рештки морських організмів з колишнього Сарматського моря, – розповідає чоловік. – Хтось подарував дерев’яні ночви та пряльця, старі картини, навіть ліжко дерев’яне. Відрадно, що люди з розумінням ставляться до цього. Можливо, такі речі нині не мають матеріальної цінності, але в значенні істо-ричної спадщини – вони безцінні, адже за кожною з них – чиясь доля, чиясь історія».
           Кожну подаровану річ колекціонер вносить до спеціального каталогу. А тому легко можна визначити, хто і коли приніс експонат до музею, а також дізнатися кому і коли він належав та яку має історію.

Ірина ОЛІЙНИК.
Фото Сергія Прищепи та О. Федорова

Стаття з сайту http://e-board.km.ua/



Незвичний колекціонер Серафим Лесько


                                         


                                         



                                         


76-річний дідусь збудував музей з пляшок, в якому зібрав чимало цікавинок різних епох
Серафим Лесько у своєму рідному селі Велика Яромирка, що на Городоччині – знаменитість. Ще б пак, адже на його музей цікавинок та старожитностей, збудований з пластикових пляшок, з’їзджаються подивитися не лише з усієї округи, а й з різних куточків України. І для кожного свого відвідувача: чи то школярів з району, чи заїжджих гостей, чи місцевих або столичних журналістів, 76-річний Серафим Олексійович проводить індивідуальну екскурсію. Розповідаючи учням про експонати музею, він доповнює її цікавинками з історії України та Великої Яромирки зокрема. А увагу журналістів Серафим Лесько акцентує на своїх «родзинках»: до прикладу, книзі «Історія в життєписах мешканців села Велика Яромирка», яку він веде багато років, чи колекції газет з усього світу, котрих у дідуся вже понад дві тисячі екземплярів. Але - про усе по черзі.

       Унікальний музей пана Леська видно здалеку: ошатну будівлю прикрашає могутній вітряк. Він, до речі, діючий і до гвинтика зібраний руками майстра. Як зізнається дідусь, це мав бути млин, який згодом став частиною його самобутнього музею.
Підійшовши з господарем до його незвичного будиночка, зупиняємось біля входу, щоб усе добре роздивитися. Ззовні він облицьований половинками пластикових пляшок. Дах – також пластиковий. За словами Серафима Олексійовича, аби зробити таке покриття, пішло чимало часу, адже кожен шмат пластикової пляшки доводилося розрівнювати при високій температурі, щоб вона набула форми черепиці. Спочатку дідусь планував обкласти свій дерев’яний будиночок очеретом, проте через його непрактичність передумав - віддав перевагу пластиковим пляшкам, які збирав на околицях села, коли випасав худобу. А підлогу він виклав із скляних пляшок. Їх пішло на це понад дві тисячі. За словами Серафима Леська, підштовхнув його на зведення незвичної будівлі Михайло Сас із села Карабчиїв, який збудував хатину на дереві.
     Біля музейної призьби Серафим Лесько примостив старі жорна. «Це мені син привіз, - каже Серафим Олексійович. – Він, як і я, – поціновувач старовинних речей». Поруч із жорнами – межовий стовпчик, який колись стояв на кордоні Польщі та Радянського Союзу. Поруч із музейною садибою знайшли своє місце і ярмо бика, і підкова для коня, знайдена на розкопках, і старовинне колесо, яке дідусь випросив у їздових, і навіть наждак, з яким у Серафима Леська пов’язана ціла історія. Річ у тім, що дідусь був переконаний, що це жорна. Він прилаштував його до свого млина, навіть примудрився намолоти борошна. Коли ж спробував на смак, воно виявилось неїстівним...
Чимало часу знадобилось для того, щоб у садочку, поруч із власним будинком Серафим Лесько звів свій музей. На першому поверсі, у двох кімнатках, майстер на всі руки та поціновувач старожитностей зібрав безліч цікавинок. «У цьому відсіку – речі радянської доби та воєнної епохи, - демонструє експонати дідусь Серафим. – Ось, наприклад, це погруддя Леніна колись у радгоспі стояло. Коли Союз розпався, його зняли. Де воно тільки не стояло! Навіть місцеві хлопчаки на його голові цвяхи рівняли. А це ж наша історія!»
Посеред більшої кімнати музею – імпровізовані стенди, зроблені зі старих віконних рам. У них знайшли своє місце колекція грошей, які свого часу ходили на території України: польські, австрійські, радянські та українські, а також колекція різноманітних радянських документів.
Тут можна побачити чимало унікальних речей різних епох – і періоду Київської Русі, і Радянської доби, які мирно співіснують на дерев’яних поличках. Знайшли своє місце у музеї і кіноустановка, і дерев’яний манекен із амуніцією радянського солдата, і чимала колекція глиняних глечиків, і наконечники стріл, яким понад тисячу років, і старі ваги та праски. Усі це речі могли б потрапити на смітник або просто загубитися, однак, на щастя, нині вони прикрашають приватну колекцію сільського любителя старожитностей.
Усі 76 років життя Серафим Олексійович цікавився історією рідного села. Зберігав майбутні експонати і у хаті, і на горищі, потроху систематизуючи їх. Коли ж почав формувати музей – попросив допомогти односельчан, й ті зробили чималий внесок у його наповнення. Як зізнається Серафим Лесько, можливо, його музейні експонати для когось і не мають великої історичної цінності, проте за ними можна прочитати історію його рідного села – від найдавніших часів і донині.
             Музейні родзинки: колекція газет з усього світу
Гордість Серафима Леська – колекція з понад двох тисяч екземплярів різних видань. «Це моє духовне багатство», - каже дідусь. Їх у нього ціла скриня: 21 підшивка – майже по сто газет кожна. Упорядковував та підшивав їх колекціонер самостійно, адже одинадцять років працював обліковцем тракторної бригади. Перша сторінка підшивки – зміст, в якому вказана назва газети, видавець, рік видання та хто і коли подав її до колекції. Нині у Серафіма Олексійовича 2042 газети з різних куточків світу – є англійські, білоруські, казахські, латвійські, узбецькі екземпляри. У дідуся є мрія: підсумувати, хто приніс до його колекції найбільше газет, й за допомогою журналістів висловити подяку трійці лідерів.
А ще він вже 24 роки занотовує і збирає усе, що пов’язано зі спортом Великої Яромирки: і вирізки із газет, і оголошення про проведення змагань, і результати футбольних матчів та їхніх учасників, а ще – підсумки та прізвища переможців шахових турнірів.
Є у Серафима Олексійовича тека, присвячена Великій Яромирці ( у ній він зберігає газетні вирізки про його рідне село). …та «Історія в життєписах мешканців села Велика Яромирка»
      Як зізнається Серафим Лесько, з дитинства йому жилося несолодко – сім’я носила клеймо розкуркулених, до того ж, у сім років він з братом залишились круглими сиротами. Тому ще змалечку він не цурається жодної роботи й як людина, яка чимало пережила у житті, хоче залишити по собі якусь згадку.
Найбільша гордість дідуся та головна праця життя – книга про місцевих селян з 1900 по 2000 рік народження «Історія в життєписах мешканців села Велика Яромирка». У ній майже дві тисячі сторінок. Про своє буття розповідають самі мешканці села або ж їхні діти. У  книзі зібрані фотографії людей, які свого часу навчалися у місцевій школі. Кожному учневі біля його фотосвітлини  Серафим Олексійович зберігає чисту сторінку, й коли випускнику виповнюється 60 років, він просить людину заповнити цю сторінку описом життєвого шляху. Дідусь переконаний, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Тому його мета – зберегти пам'ять про людину та її рід на багато десятків років.
                                                                                                                       


                                                                                                                                                                                                          Автор: Наталя Сідова 
                                                                               29 Травня, 2013



Немає коментарів:

Дописати коментар