Літературна світлиця


           Літературна спадщина Анатолія Метельського   

 Анатолій Йосипович Метельський народився 2 вересня 1932 року в с.Левада Смотрицького району Кам’янець – Подільської області. 18 січня 1952 року з 10 класу був призваний до армії. З 1955 по 1958 роки навчався в культосвітньому технікумі у Кам’янець – Подільському. З 1958 по 1962 роки перебував на культосвітній роботі , а з 1962 по 1992 роки працював в колгоспі      с. Велика Яромирка Городоцького району на Хмельниччині.
        Анатолій Йосипович , сьогодні уже покійний, мав великий поетичний доробок. Друкувався у місцевій пресі. Його вірші покладені на музику.


                                                                    Нива

       

                                                                               Скільки глянеш оком –                                      Поле зеленіє,
Золоте колосся
Як дзвін бовваніє.
Хвилюється нива,
Багата, вродлива,
Як море , широка,
Струнка та красива.
Така й ти багата,
Моя Батьківщино!
Така й ти безкрая,
Вітчизно любима.

* * * *




Зійшла зоря у ясну днину –
Вийшла стара мати. 
Стали хлопці під калину,
Щоб пісень співати.
До опівночі співали Золоті дзвіночки.
Старе серце звеселяли
Й молоде дівоче.

Вийшла дочка під калину
Заспівувать стала.
Пішла мати по дівчину
Та й сама пристала.
Заспівала стара ненька 
В молодому хорі.
Б’ється радісно серденько 
Світять ясно зорі.

Світить місяць білобокий,
Пізня вже година.
Співа Роман чорноокий,
Дочка Катерина.
Отак би їм , голуб’ятам,
Молодим співати,
Шануючи стару матір,
Діток доглядати.
Отак би їм , голуб’ятам,
 У злагоді жити,
 Працювать завжди завзято,
З піснею дружити.


 * * * *


                                                      I

Був сорок перший рік.
Війна така   несита!                                                          
Із сином бік - о – бік                                                              
Лежала мати вбита.
Він як живий лежав,
І мати – мов жива.
Життя іще не знав,
       І мати –  вже не знала.
Кат – німець  підійшов,                                                          
 Штовхнув обох у яр.                                                                                    
До низу ще  зійшов…                                                                            
Один… Другий удар…
… Навіщо ж мертвих бить?!
                                                Нащо знущання ці ці?!                                                
                                                 Щоб злобу свою злить                                                                                                   В кривавиці – ріці?!
… Лиш добрі люди поховали
Обох в осінню темну ніч .
Тіла убитих закопали                                                                                             
 В могилі пліч – о -пліч.
… Це тільки часточка із того,
                                                Що бачив я в жахливі дні.                                                                                       … Що було до ?! І після того?!                                                                                         А що невідомо мені?!


ІІ

Війна тривала. У крові        
Топились люди трудові.  трудові.                                                            
Земля в диму, в огні горіла,                                                                           
В  руїни вбралась, помарніла.                                          

Невчасно мати постаріла,                                                                          
Від горя й кривди посивіла.                                                                  
Сини далеко на фронтах.                                                                  
Зостався лиш один, мов птах,                                                                    
Малий Зиновій. Батько в ліс                                                              
Пішов і смерть поніс                                                                                  
На ворогів, на свій манер…                                                                  
…Дочка – військовий інженер…                                                                     

Порозлітались голуби по світу –                                                                    
Матері старої діти.                                                                                                        
Одна зосталась, як билина,                                                                              
Плекаючи малого сина…




 * * * *

Косарі 

                                  
Туманом оповито все:
Поля , луги, ліси, діброви.
Вже третій півень заспівав,
І роздирають тишу сови.
В цю ранню пору косарі
Клепають , гострять свої коси,
Аби косити при зорі,
Аби скорить ранкові роси.
Співа коса, співа косар,
І мелодійно пісня ллється;
А пісня ця – щасливих пар 
Аж ледве чутно серце б’ється.
Ця пісня ллється десь у небі
У всій можливості краси…
Над річкою схилились верби
І ждуть ранкової роси.

 Весняні зорі        

   Сходить сонечко. Палає                                                                
У блакиті схід,
Все , що спало, оживає,
Тільки захід зблід.
Місяць ще пливе по небу
(Запізнивсь, дружок)
Лине, наче так і треба,
Зрізаний кружок.                                                                 
Лине місяць. Сходить сонце,                

     
                               

Золотить росу;
Загляда  дівча в віконце,
Запліта косу.
Скільки ночей не доспала
Місячних, ясних!
Скільки пісень проспівала
Дзвінких, голосних!
Ой ви , місячнії ночі,-
Ясні, чарівні!
Дорогі юнацькі очі –
Зорі весняні!                                                                                      
      



    Творчий світ Ганни Травневої

       О тій порі , коли цвітуть троянди ...

    ( присвячується білокорій берізці під шкільним вікном)

          

У кожного із нас є Доля- 

Та тінь , що ходить назирці.

Вона - як вітер в чистім полі,

Чи птаха щастя у руці.


        В переддень професійного свята - Дня працівників освіти, хочу згадати незлим тихим словом своїх колег, подруг, учительок , які добираються щодень до школи полями , лісами веселецькими , порічанськими, тростянецькими. Йдуть, несучи дітям в серцях вогонь добра, любові, людяності. 15 років ходила з ними і я битим шляхом пісочнянським. Йшли ми, не зустрічаючи по дорозі зайців, лисиць, косуль.                                                                                                                          

              Асоціюється мені мій шлях із віршем І.Малковича:

"Краєм світу, уночі, при Господній при  свічі                                                    

Хтось іде собі самотньо із янголом на плечі..."

    Не подивуйтесь, але свою долю я визначила у плацкартному вагоні поїзда "Хмельницький - Київ". Малою була, але пам'ятаю, що дуже мені припала до душі жінка, яка їхала разом з нами до столиці. Як  виявилось, була вона вчителькою. 

      Шкільні роки засвідчили, що сенсом мого життя стане красне письменство, філологія. Можливо, могла стати журналісткою. Втім, вчительська професія аж ніяк не заважає мені паралельно працювати: навчати учнів і писати, навпаки - додає сюжетів.

 Відспівали студентські літа мої у місті над Смотричем, і повела стежина додому. Пішла я світ за очі, так далеко, у Пісочну.Тепер я працюю близько від дому, у Завадинецькій ЗОШ І- ІІ ст., що вважаю теж своєю - рідним дарунком долі. Разом з тим, маю змогу порівняти дві школи. Так, у село Пісочну я добиралася, витрачаючи чимало часу і зусиль, натомість отримала широкий життєвий простір.

      Ліс, поле, річка. ставок, купинський шум... Це мені давало наснагу  - і народжувались поетичні рядочки. Любила і люблю спілкуватися з дітьми.         

15 років у Старопісочнянській ЗОШ І-ІІ ст. - цілий період життя. Я надзвичайно вдячна своїм колегам - пісочнянцям за те , що вони були і є у моєму житті сьогодні, за їх підтримку, повагу, любов. Чого гріха таїти, всього було: і радощів, і смутку, прагнулось завжди знайти спільну мову з учнями, розкрити їх таланти. 

      Як  мені нині не вистачає їх, моїх дев'ятикласників, як вдячна їм за те, що порадували сюрпризом, приїхавши із с. Пісочної у Яромирку до мене на День народження. Сиділи ми у садку яблуневому на черешневих полінах півколом, пили чай із тістечками. На ранок же оте півколо стало "чарівним" і нагадувало підкову - на щастя. 

      Літа, літа... Відбриніли вони золотими досвітками життя, забрали їх журавлі на крила у теплі краї. В душі - ніби така ж , як у юності. Але дітям власним  уже 17 і 19 літ. Школа, як корабель на якорі, тримається на місці. Високі зелені туї зустрічають щодня тут учнів, а берізка під шкільним вікном співає сумовиту пісню, бажаючи прихилити свою голівку до красеня-дуба.

 

    Бути вчителем нелегко. Як кажуть, треба мати в душі криницю мудрості , терпіння, любові , а біля неї - ще й озерце. Треба, щоб серце горіло вогнем творчості. Хіба легко віддавати себе дітям?Всім, хто вибрав у житті собі вчитель-ську долю, хочу напередодні Дня вчителя побажати гараздів, гарних учнів і оптимізму. Нехай наступні рядочки подарують вам чудовий настрій.

 

                            Вінок сплету на долю

 

 















І падає сніг через білі світи, 
І я замовкаю, коли ти зі мною говориш,
Зима замела наші вікна ясні.
Я знаю – пішов ти, пішов не ввісні, а вчора.
Ні криком, ні плачем не скажеш душі:
«Замовкни!»
Рядок до рядочка складаю у вірші - йдуть роки.
Спливають тумани осіннім дощем – аж сивим.
Я виллю свій біль і нестерпний свій щем у зливи.
Тобі не розкажу цю казку просту ніколи,
Із квітів і суму вінок я сплету – на долю.
Нехай моє щастя маленьким було та ніжним…
Скажи, хіба знаєш ти краще і більше?


                                         Думки у тишу

 

Боюся сполохати тишу...

Кому я цей світ залишу?

І зірку в небесному полі,

І квітку в зеленому долі,

І вітер крилатий вечірній,

І чистий , прозорий аж іній... 

Кому? Я у ньому щаслива -

Бо світ цей - незбагненне диво.

...Візьму його в теплі долоні-

Синочку залишу і доні!

 

                                                        ***

До побачення , літо волошкове,

Теплим дощиком щедро зрошене

Моє щастя й нещастя непрошене,

Прощавай на вустах, на зволожених.

До побачення. літо ромашкове.

Вже не буде ні кроку тут нашого.

Що не робить Бог, кажуть, до кращого.

Але нащо це так? Але нащо це ?

Прощавай моє літечко сонячне.

Спокій лиш у душі.

Тихо й боляче.


*****



 

 
Не ходіть по калюжах,
Бо в них відбиваються зорі.
І я довго стою і дивлюсь
На їх одяг прозорий,
Бо так дивно мені:
Як душа ніжна ця не мерзне?
Мабуть, вірить у дні , що з теплом, і у сонце, і в весни.
Не ходіть , не топчіть
Цю прозорість і вічність щасливу,
Щоб у вашім житті
Стало більше ще на одне диво! 

         Десь є на світі яблуневий рай...

Фото: photo.i.ua

    Яромир облюбував цю місцину віднедавна.


   Люди прогнали його із попереднього поселення, прозвавши шарлатаном. Любив він ліс, знався на травах. Так уже звик, щодня від ранку і до смеркання удвох із Любавою ходили по ярах, видолинках, левадах, збираючи різнотрав'я – людям на ліки, від багатьох недуг. Незабаром звістка про нього поширилась на всі усюди. Спочатку тут було сім "димів" - хат, а далі - більше і більше. На честь відомого цілителя місце це й донині носить назву Яромирка...
...Відшуміли у верхів'ях тополі, відгули століття. Село живе звичними буденними клопотами і часом так хочеться серцю спинитись в нестримному ритмі епох. Берегами вічної ріки відпливають дитинство, юність, молодість, «Що встигла? Чим залишусь у пам'яті?»... Хвилями накочуються спогади...
Діти виросли, а я й досі, мов грінівська Асоль, стою на березі дитинства в очікуванні дива... На тому березі блакитна хмаринка вкупочці із жовтогарячим сонечком мандрують небом... Мандруватимуть вічно, допоки житиму. Допоки у пам'яті найдорожче, найперше.
   ...Гріє душу хата старенька, із «балабухів», у якій ми жили всі – три покоління – у двох кімнатах всього. Ота долівка глиняна – альтернатива сучасному ламінату чи паркету. Любили, коли бабуся до свят вимазувала її заново. Глина пахнула і кликала малювати по ній візерунками. Пізніше ми застелили її толлю – щось на кшталт кольорового лінолеуму. Незабутній спогад: бабуся Марія перестеляє нашу постіль. Соломою. Щасливі, радісні, ми з братом скачемо по тому «матрацу», аж поки не втомлюємось.
Батько працював позмінно на цукрозаводі. Ми завжди чекали його З нетерпінням: без солодощів не приїздив. Одного разу привіз нам цукерок «киць-киць» та... мавпеня на мотоциклі. Ото покрутили ключиком – іграшка ганяє, як навіжена, по тому зеленому лінолеуму.
   ...Ранесенько мама поспішає на ферму. Шлях неблизький – десь до трьох кілометрів навпрошки. Вулицю нашу будить стукіт кінських коліс. Ми, дітлахи, додивляємось кольорові сни, а от вдень неодмінно біжимо тим возам навстріч: хочеться покататись. Де ті коні? Лишилось їх тепер – на пальцях «перелічити». Коні, коні, коні, коні вороні.
   ...Сонце сідає за обрій. Палають по городах вогнища – палимо картопляне бадилля. Вечір огортає теплим туманом, що стелиться по землі, кутає маревом. Люблю цю пору – вже не літо, але ще й не осінь. Наче новий етап мого життя. Ще не осінь... Маленька дівчинка Юльця стала стрункою Юлією – студенткою – філологинею, а веселий хлопчик із м'ячем – високим футболістом, голкіпером сільської яромирської збірної.
   ...Я відпливаю. Накочуються хвилі спогадів. Берег віддаляється все далі й далі... Може, я ще зустріну його із онуками?
  Діти виросли, а я стала сентиментальною. Щовесни, дарованої Всевишнім, стою заворожена вишневим цвітом біля хати. Як у Чехова. Здається, що ніколи такого не бачила, не милувалась.
     А в травні, саме на мій день народження, цвітуть яблуні. Стою у тому білопінні, немов танцюю вальс із першим нерозділеним коханням. Танцюю і розумію, чому душа так прагне дива – я ж бо травнева!
    Війне вітерець – і полетять додому пелюстки, як втрачені дні, як марні сподівання, нездійснені мрії. Полетять, щоб забіліти повесні проліском у душі, заясніти в серці радістю, забриніти веселкою в моєму рідному яромирському краї.



Олена Пипа
   "Коли душа від болю плаче, на світ з'являються рядки"
 

 

Я хотіла б хмаринкою стати,

Щоб, розсипавшись в краплях дощу,

Доторкнутись до твого обличчя

І скотитись сльозою в траву.

 

Я б хотіла зорею нічною,

Заглядаючи в твоє вікно,

Ніжно - ніжно тебе цілувати,

П'ючи з вуст твоїх терпке вино.

 

Я б хотіла цілунком веселки

Доторкнутись до кінчиків вій.

Про кохання тобі розказати

І сказати, що ти тільки мій.

*****

 

Я згадала ту зоряну ніч,

Коли місяць купався у травах.

Ми з тобою були віч - на - віч,

І тобі я тихенько сказала,

Що люблю, що не можу без тебе,

Що єдиний у мене лиш ти.

Зорі нам посміхалися з неба,

Верби віттям торкались води.

                                                    *****




Кує зозуля в літньому саду,

У тім саду, де я була щаслива.

Сьогодні знов по саду я іду,

Шукаю щастя, котре загубила.


Воно скотилось росами в траву,

Розтануло веселкою у небі.

Я знаю: щастя своє не знайду,

Як не знайду  ту стежку до тебе.






Пипа Юлія Анатоліївна

 Юлія - із грецької "Різдвяна",

Що дарує радість і тепло,

Щоби сонце серце полум'яне

В ваших душах щиро розцвіло .

         Музика в мені звучить бурхливо,

         Тож танцюю завше досхочу.

         Книги світ для мене - справжнє диво,

         Що доводить часом до плачу.

Впевнена в собі, отож не дивно:

Можу встати в скелі на краю.

Ніжна і розумна, і вродлива.

У житті - я справжня леді "Ю"

        Я люблю вдивлятися в світання,

        Ще  й ганяти з хлопцями в футбол.

        Мрію, як Джульєта, про кохання.

        І дарую всім свою любов.

Знаю: головне - це перемога,

Просто доведу сама собі:

Шлях до успіху - важка дорога,

Хай же пощастить у боротьбі!




 

 

 

 

 

 

 

 

 



Немає коментарів:

Дописати коментар